Андрій Юраш викликає питання

Персона Андрія Васильовича Юраша вельми неоднозначна, але треба визнати, що він один з тих, хто окреслював напрямки розвитку українського православ’я в останнє п’ятиріччя. Він, мабуть, не є таким «мастодонтом» української релігійної політики як Ростислав Павленко або Олександр Саган, але будучи директором Департаменту у справах релігій та національностей, Андрій Васильович був серед тих людей, хто розробив та запровадив в життя проект під назвою «автокефалія». Ефективність та правильність цього проекту оцінюватимуть історики майбутнього, а ось оцінити ефективність особисто пана Юраша можна вже зараз.

Розпочати треба з матеріального, оскільки це для українських чиновників завжди було ближче, ніж духовне. Якщо розглянути декларації пана Юраша, які було оприлюднено на сайті declarations.com.ua, можна зобачити цікаву річ. У 2015 році його дохід склав 150 007 грн, а дохід членів його родини – 31 888 грн, тобто в сумі вийшло 181 895 грн. У тому ж році Андрій Юраш та його дружина Діана придбали дві земельні ділянки у Львівській області: першу, загальною площею 12 соток – в с. Лозино Яворівського району, і другу, площею 10 соток – у м. Городок. Оцінюючи пропозиції на земельному ринку, можна дізнатися, що перша сьогодні коштує близько $7 500, а друга – мінімум $8 000.

Зробивши поправку на подорожчання землі шляхом ділення суми $15 550 на 1,52 – добуток коефіціентів індексації нормативної грошової оцінки земель у 2015-2018 рр., які встановлює напочатку кожного наступного року Держслужба геодезії, картографії та кадастру, – отримуємо вірогідну ціну придбання – $10 237. Тобто за середнім курсом долара США у червні-серпні 2015 року (21,45 грн.) ці дві ділянки мали обійтися Юрашам десь у 219 587 грн. Але це перевищує загальний дохід їхньої родини за 2015 рік на 37 692 грн. І це – самі мінімальні підрахунки, які можуть бути! Скоріше за все, ціна цих земельних ділянок була значно вище. До того ж, пан Юраш та його родина мали щось їсти та купувати, і це підвищує різницю між витратами та доходами ще більше.

Торкаючись питання доходів, не можна також не звернути увагу на щорічну прогресію, з якою вони зростають. Якщо у 2015 році сума доходів складала доволі скромні 181 895 грн, то у 2016 було вже 304 504, а в 2017 – 639 642 грн. Рекордсменом є рік створення помісної Православної Церкви України – тоді родина Юрашів заробила 907 072 грн. І це лише за офіційною декларацією. Отак-то ніхто не заперечує, що високопосадовець має отримувати гідну зарплату. Але розбіжність між доходами та витратами у 2015 році, а також стійка тенденція зростання заробітної плати темпами, що набагато перевищують середні по країні – все це викликає певні запитання. Тим більше, коли ця тенденція повністю співпадає із зростанням значущості автокефального питання, ніби де-хто сам підбивав собі ціну.

Навіть якщо не впадати в крайнощі та не пригадувати теорії про фінансування цього проекту з боку низки українських олігархів, цілком буде зрозуміло, що пан Юраш був та залишається важним елементом для цього явища. Принаймні, таким він намагається виглядати перед українцями. Одним з жестів, після якого можна було подумати, що Юраш є одним з сірих кардиналів автокефального процесу, було вінчання на Фанарі його сина Святослава з Софією Зубко – дівчиною з вельми незвичайними для «релігійної» родини Юрашів пристрастями – до аніме, Гітлера та сатанізму. З цього приводу у мережі досі не стихають суперечки, які Святослав Юраш намагається загасити фразою «Як і моя дружинадесять років тому я був іншою людиною». Чомусь, правда, здається, що не так вже просто відійти від сатанізму та перейти у православ’я, якого, до речі, і сам Святослав не дуже дотримується.

Якщо торкатися питання необхідності Юраша на цієї високій посаді, треба хоча б мимоходом оцінити його професійну діяльність. Для того треба повернутися на декілька років назад. Ще у 2016 році, коли реалізація проекту автокефалії була лише у сміливих мріях колишнього президента Порошенко, Ростислав Павленко разом з паном Юрашем робили ставку зовсім на інших. Первісно планувалося організувати автокефалію виключно на базі УПЦ КП, а версію з об’єднанням інших церков (зокрема УПЦ МП) навіть не розглядали. Попри що Патріарх Варфоломій завжди був проти цього способу – за його словами «це ще більше віддалить Україну від отримання томосу та визнання помісними церквами»,– Юраш разом з Павленко хотіли бачити предстоятелем нової церкви саме Патріарха Філарета. В цьому їх підтримував і Андрій Парубій, який не розумів необхідності церковного об’єднання. Після тривалих дебатів, зважаючи, що вибори вже зовсім наблизилися, концепція все ж таки змінилася, а Патріарх Філарет, якого Юраш намагався зробити лідером Помісної церкви, отримав звання «Героя України» лише як «втішний приз», трьома роками пізніше, ніж планувалося.

Якщо абстрагуватися від питань про статки або приватні погляди Андрія Юраша та розглянути реальні результати його роботи – картина зовсім нерадісна. Незважаючи на міцний тиск, який Мінкультури чинило на УПЦ МП, церква Московського патріархату виграла майже усі судові справи. Приклади навіть не треба шукати– у 2018 році, після того, як з ініціативи Юраша Мінкультури впровадило нові вимоги до статутів релігійних організацій, вони навмисно затягували перереєстрацію одинадцяти релігійних громад УПЦ МП. При тому, робили це настільки неоковирно, що дощенту програли суд, який визнав дії юрашевського департаменту незаконними. Минув рік, в Україні з’явилася автокефальна Церква, Юраш таки змінив свою точку зору та підтримує не Філарета, а молодого Епіфанія. За його ініціативою, Мінкульт вимагає від УПЦ МП перейменуватися на РПЦвУ, аби «звільнити» назву та чітко вказати центр релігійної організації, який знаходиться в країні-агресорі – результат той же, справа програна, а чергова ініціатива пана Андрія залишилася на папері. Втім, він не здається та пробує ще раз – тепер він переключився з УПЦ МП та насильно, не маючи жодних підстав, ліквідує Київську Патріархію. У зв’язку з цим, юристи УПЦ КП подають до суду та, природно, перемогають. Знову ініціатива Юраша та знову програна. При чому, «спотикається» він на зовсім абсурдних речах, просто намагаючись «провернути» те, що не можна реалізувати з точки зору закону.

Ці ініціативи голови департаменту виглядають ще більше недоречними у контексті створення нового відомства – Держслужби з питань етнополітики та свободи совісті, яку немовби саме він і має очолити. Ця Держслужба за статусом вище Департаменту Мінкульта і, звісно, її повноваження треба реалізовувати максимально ретельно. Чи зможе це зробити Андрій Васильович? Поки що усі обіцянки та ініціативи виглядають провальними. Україна так і не зобачила зручні способи реєстрації та перереєстрації релігійних громад в «єдиному вікні», а обіцяні «лавиноподібні» переходи громад до ПЦУ залишилися гучними та красивими словами для ЗМІ.

Истчник:  vlasti.net

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *